ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ НА ЛУГАНЩИНІ

Із записів Віри Аннусової

Я, сама, дочко, з Зеликівки, вірніше, з чернігівських переселенців. Чимало сімей тоді в 1934 році з кордону Білорусії і України було переселено в східні області — туди, де народ з голоду вимер. Ми там, на Чернігівщині, не голодували... Хліб був... правда чорний... Житній, але вдосталь... Я ж підлітком була і все як зараз пам’ятаю... Як до нас приїхав агітатор на тачанці. В мішках лежали духмяні паляниці з білого хліба. Нам всім — і дорослим, і малим, відламували по шматку білого хліба.

— Отакий смачний хліб їдять на Сході України. Землі там повно — родючий чорнозем, хоч на хліб намазуй. А людей там мало — нікому працювати на отакій багатій землі, де хліб такий родить.

Ото обдурені люди і згодилися на переселення...

Везли нас довго залізницею з усіма, як то кажуть, пожитками. Доїжджаючи уже майже до місця призначення, дізналися про голод в цих краях, про те, що нас везуть у вимерлі від голоду села. Як зараз пам’ятаю (мені, слава Богу, вже 13 годочків було): приїхали ми в село Зеликівку... Ні людини, ні собаки, ні кішки... Стоять пусті хати з погорілими солом’яними стріхами...

А мій молодший брат дивився на все це... дивився... та й запитує у мамки:

— Мамцю, а чому ні на вулиці, ні в хаті немає ні людей, ні собак, ні скотини? Чи не триголовий змій їх поїв, як в тій казці, що бабця вже нам розповідали...

— Так... так ..синку... — відповів на запитання батько, — страшний змій поїв все, а ймення йому — голод.

Нас згрузили в пусту, сиру та холодну хату. Там в ній і пожитки людські були... На печі кукли тряпчані та солом’яні, брусочки дерев’яні... Видно, що дітки були... гралися... Хатка з брусочків викладена...

Ніч переночували... Мамка розказували, що татко в першу ніч і очей не звели — все ворочалися та тяжко зітхали. Вранці татко на роботу пішли, а мамка поралися вдома. Приходить батько з роботи і каже:

— А що, Мотре, тут не тільки того білого хліба, що нам показували, немає... Тут і води ніде напитися... Всі криниці і нижні колодязі мертвими були закидані, а тепер загорнули їх землею. Воду на питво з копанок люди беруть.

Батько наш кремезним, здоровим чоловіком були... А зажурилися... запереживали, побачивши таке лихо. І серцева задуха від всього цього приключилася. Не довго мучився та й помер.

Інші сім’ї переселенців, що з нами їхали, не довго думаючи, додому повернулися. А ми так і залишилися в Зеликівці.

Записано 2000 року в с. Зеликівка Біловодського району від Храпатої Наталії Савелівни 1920 р.н.

Наш рід Шаповалових великий був, роботящий, попросту кажучи — дурний до роботи. У кожного із братів (а їх п’ятеро) було більш ніж по три десятини зернових... І косарка була... Отруб біля Хрестового ставка мали. А який там курінь був! З ранньої весни до пізньої осені там жили. Які дощі йшли — і не промокав. Посередині була топка, дим виходив уверху у стріху, але туди ні сніг, ні дощ не забивав. Отакі майстри раніше були.

Батько мій від роду підсліпі були, а пізніше і зовсім осліпли...

В один рік насіяли соняшника. Бачать, що полоття багато буде — от і вирішили на сімейній раді мого батька терміново женити, а йому й 16 не було. Невістка в дім — пара робочих рук, а це — велика підмога в гарячу пору. Та за розрішенієм прийшлося батькові, моєму дідові, їхати  аж до Старобільського повіту... Там його зрозуміли... дозволили...

Років отак було мені 4-5, а дядьки брали вже мене в поле. І без діла я там не був... Разом з сусідською дівчиною Марією, на рік старшою за мене, збирали соняшничиння, ним топили у куренях. Дров в наших краях бракувало... Курям жаб ловили на ставку... Люди в степ виїжджали тоді з усією живністю. А як трішки підросли, волів стали ганяти на водопій.

Наша родина не бідна була... Вчасно збирали врожай... А от сусіди снопи з хлібом спочатку скирдували там же на отрубі і берегли до зими, поки аж люди зі своїми справляться. Потім когось наймали, а сусіди за так їм допомагали. Люд тоді в наших краях божий був... Це вже в колективізацію і після подуріли...

Розкуркуленим був лиш один із моїх дядьків, а інші швиденько збагнули: скотину і реманент за безцінь продали і тікати, хто куди... Ну а батько наш сліпі, їх не тронули. Пам’ятаю, як прийшли нас записувати в колгосп, а батько й кажуть:

— Не піду я в колгосп... Незрячий я, каліка, а з такого в артілі робітник, як з кулака молоток. А молодиця... Що молодиця? Нехай біля дітей порається... Людей з них треба виростити. Будемо з дітьми господарювати... жити з Божою допомогою. Корівка є, город гарний, левада — нам вистачить...

А тут й голодовка не за горами... Пам’ятаю, нам дядько з Донщини пуд муки принесли та кажуть матері:

— Ти, Тетяно, її не бережи, швидше в діло пускай, бо як довідаються активісти, вигризуть і виметуть...

Мамка дві печі хліба спекли. А він же, хліб, та ще й якщо його не вдосталь, пахне на все село. Ото по запаху й прийшли до нас...

— А що? Ті люди, що в колгосп пішли, з голоду пухнуть, помирають... Совєтську власть на ноги піднімають, а ти, куркулюга, своїх виродків хлібом годуєш...

Та до столу і паляниці в мішок кидати... Та мамка у нас спритні були, і собі хватають паляниці і кидають до нас на піч. Той, що був в блискучій кожанці, та до нас на піч. А наша прабабця, що вже гралися з нами на печі, кострубом його в лоба. Він і поточився назад...

Буряків у нас багато було... дві ями закладено. Горох і квасоля на горищі сховані. Та й корівка була.

Поки тепло було, я ходив до школи. Там і приварку давали. Вчитися в мене получалося... І задачі розв’язував, читав краще всіх. А потім похолодало, перестав ходити в школу... Взути нічого було...

Ото передають мамці зі школи: “Прийдіть та получіть, як малоімущі, ботинки для Павла і Гришка”. Зраділи ми, хоч і одні на двох — будемо по черзі в школу ходити. Пішли мамка на другий день в школу, а її на порозі зустрічає Григорій Сидорович, мій вчитель, і каже:

— Немає вже ботинок... колгоспний завгосп забрав своєму синові... Отак нагло прийшов і забрав... І управи на них немає... Їхній час настав. Люди бідують, а вони жирують.

Заплакали мамка та й прийшли ні з чим додому.

Ми з Іваном, сином завгоспа, однолітками були. У них і їсти було що... І чоботи, і валянки були... Тільки ботинок і не вистачало... І така обида чи злість засіла в душу, що цілу зиму, лежачи на печі, ми з братом розробляли план, як повесні отам в очеретах спіймаємо Івана та добре одбуцькаємо за ботинки.

Батько сліпі ж бо були — нікуди не ходили... А дядьки часто приходили до батька... провідували... поговорити про те, про се... І все зводилося до одного:

— Чому на Донщині, що поряд, люди не голодують? А в містах теж? А в нас гарбою звозять мертвих... Голодна смерть косить всіх підряд: і старих, і малих...

Ми жили недалеко від цвинтаря. Мертвих, як дрова, накладали на гарбу, провозили повз нашого двору. І тому мамка завісили вікна від вулиці ганчірками, щоб на бачили ми того страховища.

Пам’ятаю, як на Явдошку день видався теплим та сонячним. Ми з братом пообмотували ноги тряпками і на вулицю - побігли подивитися, чи було не пошкодили зайці молоденькі яблуньки. На вулиці почувся галас — ми з братом до тину. По дорозі їхала гарба з мертвими. Люди були просто накидані: там висіла нога, там — рука, там — голова... Услід підводи кричала тітка Улянида:

— Віддай мою дитину, віддай! Вона ще жива! Але у відповідь почувся ляскіт батога... Та коні наче більше прислухалися до нещасної, ніж до батога... Жінка впала, потім піднялася і знову впала...

— Зупиняйся! Вже, мабуть, і їй кінець прийшов. Заберемо і її.

Та з хати вискочила мамка і забрала нас.

Через днів два до нас рано вранці зайшов сусід з дитиною на руках:

— Тетяно, у вас, я чув, корова отелилася... Не дай цьому ангелятку померти. Зайшов я до Прокопенків, а вони всі мертві. Никін, Варька, Микола і Катька, а тітка Секлета і двоє дівчат-близнючок ще на тій неділі померли... І воно... Живеньке, ще й пищить...

Взяла мамка його на руки і хотіла руку від рота прибрати, та не змогла. Щільно зціплені зубки прокусили шкіру — дитинка ссала з себе кров... Під вечір немовлятко й померло.

З простаків вижили тільки ті, в кого корови були. А ті, хто в комуну відвели свою худобу, всі вимерли. У нас, у Квітці, одна вулиця пошти зовсім вимерла. На ній, як то кажуть, одні патріоти жили, все навіть з городу за похвалу в комуну віднесли... Ото і поплатилися своїм життям...

Записано 1996 року в с. Бараниківка Біловодського району від Шаповалова Павла Стефановича, 1921 р.н.